Покоління, якого не було: історія українського кіно 1990-х || KINO42 | вул. Костянтинівська, 11Б

1990-ті – одне з найцікавіших та найдивніших десятиріч у нашій історії. Сьогодні їх називають «буремними» і порівнюють з американськими гірками. Про них говорять, як про часи великих сподівань і розчарувань. Те саме стосується й українського кіно.

1990-ті мали всі шанси стати третім визначним періодом нашого кінематографа. Для цього вистачало передумов, що супроводжували період ВУФКУ у 1920-ті та поетичне кіно у 1960-ті. В усіх випадках важливі соціополітичні зміни і сплеск національної самоідентифікації сприяли появі нових поколінь та нових можливостей для створення кіно.

Саме у 1990-х остаточно зникли цензурні обмеження, а українська держава відновила свою довгоочікувану незалежність. Проте, як і у 1920-х та 1960-х, період надій та ентузіазму був досить швидко обірваний. Цього разу глибокі економічні потрясіння призвели до повного занепаду кіноіндустрії та неможливості знімати.

Так з'явилося велике покоління українських режисерів, позбавлених свого глядача.

Про лектора:

Станіслав Битюцький- керівник науково-програмного відділу Довженко-Центру, куратор фестивалю «Київський тиждень критики» та режиссер. Як режисер дебютував документальним фільмом «До побачення, синефіли». Переможець Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів 2017 року («24»), володар премії «Кіноколо» за найкращий короткометражний фільм 2020 року («Нетерпимість»).